• 28 січня 2024 р. Комунікати
Fiducia supplicans: Синодальна Церква слухає світ,
але глуха до слова Божого
Дон Давіде Пальярані, Генеральний Настоятель Братства Священиків Святого Пія X
XVII теологічний конгрес "Courrier de Rome", Париж, 13 січня 2024 року [ відеоверсія ]
Я зрозумів, що мені потрібно представити синтез [сказаного раніше – прим. перекл.] та пояснити позицію Братства щодо різних змін, які пропагує «Синодальна Церква».
Перш за все, нам потрібно навести порядок зі всіма тими різними елементами, особливо щодо нещодавно опублікованого документа Fiducia supplicans, який уже викликав багато коментарів. Цю подію необхідно помістити в її справжній контекст. Чому це сталося і що це означає? Братство святого Пія X не може обмежуватися миттєвими та інстинктивними реакціями – ми повинні, наскільки це можливо, спробувати з’ясувати справжнє значення цього тексту. Якби наш аналіз був би занадто поверховим, то ми могли б потрапити в ту саму пастку, що й люди, які зводять проблему Fiducia supplicans виключно до особистої ексцентричності Папи Франциска, чия дивна поведінка залишається для нас незрозумілою.
Інші реакції на Fiducia supplicans зводили питання цих «благословень» до питання можливості, вказуючи, що ініціатива була б недоречною в певних культурних колах, особливо в Африці. Насправді реальність складніша. І хоча всі ці реакції, безсумнівно, мають позитивний аспект, бо вони доводять, що здатність реагувати все ще існує, однак аналіз Братства має бути глибшим. Отож почнімо з того, що облишимо весь медійний шум, пов’язаний із цією подією, осторонь.
І. Понтифікат, який відповідає очікуванням сучасного світу
Щиро кажучи, Fiducia supplicans — це не синодальний документ, а документ, створений Дикастерією Доктрини Віри та підписаний самим Папою. Тим не менше, це документ, який дає відповіді на те, про що неодноразово запитували під час підготовки до Синоду. Тому це відповідь на поточні та синодальні очікування.
«Синодальна Церква», яку ми намагаємося визначити, це Церква, яка слухає всіх людей, на периферії, «в низах» – усіх без винятку. Це Церква, яка слухає «світ» як такий. Тому це Церква, яка характеризується новою чутливістю та новою готовністю відповідати очікуванням світу.
Насправді нинішній понтифікат дедалі краще відповідає очікуванням і вимогам сучасного світу, а точніше світу «політики» в найширшому розумінні цього слова. З одного боку, він відповідає загальноприйнятому політичному баченню сучасного світу, а з іншого — адаптується до політичних механізмів, що використовуються для реорганізації суспільства, які, слід визнати, вже значною мірою перемогли. Тож чому участь представників Церкви в цій перебудові світу є такою важливою?
Ми не вперше стикаємося з цим явищем. Коли запроваджуються нові правила, або коли будується і створюється нове суспільство, то необхідно, щоб ці правила були «освячені» релігійною інституцією. Це цілком очевидно і є результатом потреби, яка вкорінена в людських серцях. У глибині душі людина завжди залишатиметься релігійною істотою. Вона мусить у щось вірити, тому мусить «освячувати» навіть те, що зовсім не є святим. Ця потреба часто є неусвідомленою, і все ж глибоко вкорінена в людській природі. Чому це так? Бо людина створена для Бога, і навіть революція не може змінити природу людини.
Рано чи пізно повинно з’явитися сакральне, щоб надати трансцендентного виміру тому, у що ми віримо, і принципам, які ми вважаємо фундаментальними. Це засвідчує історія. Стародавні цивілізації сакралізували все, що для них було важливим: силу, могутність, вогонь, землю, родючість... У більш нові часи «Французька революція», яка була революцією ліберальною, зробила те саме. Оскільки вона була по суті світською, вона повністю відкидала минуле і десакралізувала всі елементи старого порядку, включаючи релігію... але водночас вона підносила людський розум, так би мовити, до рівня «священного».
Іншим прикладом може бути Декларація прав людини. Декларації складаються щодня, особливо в наш час. Однак вони запам’ятовуються в кращому випадку на кілька тижнів, і зазвичай не зберігаються. Проте Декларація прав людини залишила незабутній слід в історії. Чому? Бо це не просто декларація, а справжнє визнання віри! Воно було написано в урочистому стилі, характерному для сповідання віри. Це відповідь на релігійну потребу сакралізації нових принципів і нових догм, на яких мало будуватися сучасне суспільство. Є також багато інших прикладів, які можна навести.
А що ж робить Папа? Що зараз робить Церква? Вони прямують в тому ж напрямку. Вони сакралізують те, що має принципове значення для сучасного світу. Ось кілька прикладів. Ми всі знаємо, як нинішній Папа пропагує екологію. Ця нова «екологічна» теологія виходить за межі простих міркувань доцільності, пов’язаних з історичним моментом. Це нова мораль, яку проповідують усім без винятку, навіть атеїстам. Чому так відбувається? Тому що всі ми повинні поважати цей спільний дім, який ми називаємо «творінням», який вийшов з рук Божих, але який сам по собі, незалежно від того, як ми його сприймаємо і називаємо, є спільним домом усіх людей. Таким чином на вимоги нинішніх політичних еліт певним чином ставиться релігійний знак. Церква втрутилася, щоб позначити релігійною печаткою ці вимоги, котрі, як ми бачили, відповідають цілком реальним людським потребам.
Папа сакралізує те, що має фундаментальне значення для нинішнього світу.
Fiducia supplicans – це відповідь на політичні потреби.
Іншим прикладом може бути наголос на необхідності демонтажу ієрархії. Стверджується, що необхідно відійти від ієрархічної візії суспільства, а також і від ієрархічної візії Церкви. Зараз пропагується візія суспільства, в якому влада більше не є ієрархічною – вона розподіляється і перерозподіляється. Звідси виникає необхідність перерозподілу влади, боротьби з клерикалізмом та посилення емансипації жінок. Остання тема вже деякий час стоїть на порядку денному: сьогодні Церква хоче, щоб жінки мали своє власне місце, навіть в ієрархічній структурі Її уряду. Все це спрямовано на ліквідацію традиційного патріархату, який сприймається як системна та інституційна причина численних випадків зловживання владою в історії. Зрозуміло, що серед цих сучасних цінностей, які представлені всім, зокрема Церкві, щоб Вона могла їх освятити, є ЛГБТ-порядок денний. Таким чином, ми є свідками розбудови синодальної чутливості, яка неминуче повинна адаптуватися до чутливості теперішнього часу, включно з вищезгаданими «цінностями».
Також заслуговує уваги й інший аспект. Церква усвідомлює, що з різних історичних причин вона втратила довіру, а отже і вплив у світі. Тому зроблено висновок, що для повернення довіри Вона повинна «модернізувати» своє вчення. І це було неминуче: забувши про надприродність своєї боротьби та місії, Церква відчуває «комплекси» перед світом, у якому Вона втратила престиж і довіру. Тому й шукає інші способи, щоб повернути довіру. Бажаючи бути зрозумілою світу, Церква починає говорити тією ж мовою, що й світ. Однак це велика ілюзія, бо очевидно, що Церква не була створена для того, щоб сприймати реальність лише в горизонтальній перспективі.
На цьому етапі ми можемо сформулювати попередній висновок, який допоможе нам поставити Fiducia supplicans у належний контекст. Чому це мало статися? Ну, як це не парадоксально, але секулярний світ все ще потребує Церкви і того релігійного штампу, який тільки Церква може поставити. А Церква, яка втратила свій авторитет, парадоксальним чином все ще потребує світу! Ця подвійна потреба призвела до справжнього симбіозу і синергії на політичному рівні. Fiducia supplicans є відповіддю на політичну потребу цього моменту.
II. Що означає адаптуватися до сучасної політичної чутливості?
Щоб проникнути в суть справи, необхідно заглянути у сферу філософії. Ця сучасна політична перспектива залежить від сучасної думки, вона, у певному сенсі, є її відображенням. І сучасна думка виходить із абсолютно нової фундаментальної категорії — зі свідомості, індивідуальної чи колективної. Саме на основі своєї свідомості сучасна людина конструює спочатку власну філософію, а потім світ навколо себе – світ, до якого навіть Церкві доведеться пристосовуватися.
Однак зробити свідомість принципом і основою всього іншого означає використовувати принцип, відірваний від реальності. Тепер якщо принцип відірваний від реальності, то він в будь-якому випадку втрачає свою перевагу над інтелектом. Таким чином, ми виходимо за межі ідеї, про існування об’єктивного порядку, який необхідно зрозуміти та до якого потрібно пристосовуватися. Але тепер у новому порядку світу саме людина встановлює цей порядок, саме свідомість дозволяє людині відкрити цей порядок в собі. І на основі цієї ідеї людина конструює навколишній світ — ось це сучасна політика в найширшому розумінні цього слова.
Іншими словами, у порядку речей більше немає завершеності чи досконалості. Людина і суспільство не можуть знайти свого щастя, досягнувши своєї мети, яка відповідає їх природі. Цей зовнішній порядок більше не відповідає тому, що відтепер визначає свідомість. Це людська свідомість стає принципом нового світового порядку. Тому тепер ніяку завершеність чи досконалість вже не можна віднести до об’єктивного порядку речей.
В сучасній політиці ми можемо виділити чотири невід’ємні риси, які також можна віднайти у Церкві Папи Франциска, у Церкві синодальній.
По-перше, сучасна політика є ідеологічною. Вона ідеологічна, оскільки людська свідомість підмінює реальність вільною інтерпретацією. Те, що ідеологія стоїть за кожним аспектом сучасної політики, є незаперечним фактом. Партії керуються не об'єктивною реальністю, а суб'єктивною ідеологією.
Другою рисою сучасної політики є самовизначення. Це неминучий наслідок. Політика сама вирішує, якою вона має бути і якою має бути людина. Вона сама створює плани і проекти, не опираючись на реальність і не аналізуючи реальність.
Третя риса сучасної політики — тоталітаризм. Під виглядом «свободи» і «визволення», які проголошувалися століттями, а особливо з часів Французької революції, приховується тоталітарність сучасної політики, бо тепер дійсність має пристосовуватися до неї, навіть якщо доведеться застосувати силу. Ідея, народжена в індивідуальній чи колективній свідомості, нав’язується конкретній реальності, тому реальність змушена пристосовуватися. Звідси тоталітаризм. Ми живемо в тоталітарному світі, де ідеї нав'язуються реальності, змушуючи реальність рухатися в ту чи іншу сторону.
І нарешті, четверта риса — це конвенційність. Тобто сучасна політика заснована не на природному порядку, а на загальноприйнятому. Тепер про те, що є добрим і до чого треба прагнути, більше не приймається на основі аналізу дійсності, а довільно вибирається і вирішується свідомістю.
Хоча ці чотири особливості сучасної політики не є новими, цікаво побачити, як вони застосовуються до синодальної Церкви. Але перш ніж перейти до цього, слід зрозуміти, що Католицька Церква не може залишатися байдужою до такої сучасності. Існує лише два варіанти, третього не дано:
або Церква засуджує примат свідомості над реальністю і над Божественним Одкровенням, і, відповідно, все в сучасній політиці, що випливає з цього засудження,
або Церква включається в цю нову систему.
Однак ця система присутня всюди. Ця нова перспектива і цей новий спосіб візії речей практично всюдисущі. Ми не можемо стверджувати, що зберігаємо нейтралітет, не сильно викриваючи себе перед системою і не засуджуючи її занадто жорстко, намагаючись дискутувати з нею та отримати з неї щось позитивне. Категорично ні! Що робила Католицька Церква до Другого Ватиканського собору? Вона засуджувала цю систему. Але тепер Вона включилася в цю систему, зробила її своєю і благословляє її. Ось що нам важливо зрозуміти.
Синодальна Церква є ідеологічна і тоталітарна.
Ця синодальна Церква є по-своєму ідеологічною. Вона створює душпастирські потреби, які насправді існують лише в свідомості тих, хто їх породжує. Доктрину більше не приймають, її створюють. Наприклад: невже ви справді думаєте, що у світі є мільйони гомосексуальних пар, які просять благословення Католицької Церкви? Зовсім ні! Проте важливо, щоб з вищезгаданих причин Церква зробила сьогодні певний жест. Такі документи, як Fiducia supplicans, мають політичну цінність в очах світу, незалежно від фактичних запитів на благословення, пастирських міркувань і кількості благословень, які фактично будуть уділені. Неважливо, що деякі люди чи навіть цілі єпископати є проти, принаймні це не має значення. Важливо те, що ці тексти були написані та опубліковані з огляду на політичне значення.
Синодальній Церкві також притаманний аспект самовизначення. Тому що Церква більше не сприймає себе як незмінну структуру, встановлену Богом з незмінними цілями і незмінною місією. Ні, тепер це Церква, яка, залежно від історичних обставин і, насамперед, від потреб моменту, здатна оживляти себе і встановлювати собі нову мету, і при цьому завжди здатна змінюватися.
Синодальна церква також є тоталітарною. Чому це так? Тому що Церква, як спільнота, змушена пристосовуватися до принципів, які суперечать Її природі. Належний порядок речей насильно спотворюється, звідси й випливають певні реакції, досконалі чи недосконалі, повні чи неповні. Часто згадується очевидне протиріччя між синодальною Церквою, відкритою для всіх, у якій кожен може говорити, брати участь, і Церквою, яка нав’язує дуже авторитарні рішення, зокрема з боку Папи Франциска, принаймні на початку його понтифікату. Це протиріччя було помічено, тож як це можна пояснити? Відповідь очевидна: Синодальна Церква є тоталітарною. Теоретичні концепції та ідеї накладаються на реальність, навіть якщо вони їй не відповідають. Коли насильством примушують до виконання певних речей, то це тоталітаризм. Церковна влада використовується для примусу, водночас проголошуючи, що прислухається до всіх без винятку голосів.
І, зрештою, синодальна Церква також конвенційна. Теоретично рішення уряду є наслідками пропозицій синодальних «низів». Ці «низи» завжди представлені таким чином: це люд Божий як цілість, через своє sensus fidei (почуття віри – прим. перекл.) підказує конкретний шлях чи дорогу, яким слід йти.
Усе це дає нам ключ до розуміння поточних подій. Найважливіші рішення цього понтифікату слід розглядати як прагнення якомога точніше відповідати головним принципам сучасного світу і світу політики з усіма наслідками, що з цього випливають.
III. Синод – інструмент революції
Погляньмо з цієї точки зору на сам Синод як такий. Чи він відіграє якусь особливу роль?
Я не буду тут зупинятися на теологічних і доктринальних аспектах. Синод — це просто вираження колегіальності, тобто бажання керувати Церквою спільно, знизу вверх.
Поряд з цим, він також виконує практичну або, можна сказати, «політичну» функцію. В чому вона полягає? Синод використовується для поширення ідей, які хочеться проштовхнути, які хочеться перетворити на закон, приписуючи ці ідеї очікуванням, проханням і навіть потребам люду Божого. Зрозуміло, що Церква не може не відповісти на те, чого, здається, просять усі в Церкві, оскільки це приписується sensus fidei. Але сьогодні в усіх запитах люду Божого ми бачимо відлуння всього, що сучасний світ очікує від Церкви.
Якщо ви подивитеся на синодальний робочий документ Instrumentum laboris1, опублікований понад рік тому, ви знайдете в ньому все. Це величезна бульбашка, безформна маса, в якій можна знайти як все, так і протилежість всьому. Маючи на руках такий документ, влада обирає те, що вважає за краще: «Це відповідний момент для дій з цього питання! Час настав, обставини сприятливі, ми можемо протягнути цю справу...».
1 Робочий документ першої сесії Синоду з питань синодальності (жовтень 2023 р.) «Розширте простір свого намету».
Який неминучий наслідок такого підходу? Завжди кажучи «так» як всьому, так і протилежностям всього, не зважаючи на доктринальний принцип, а також на реальність, а лише прислухаючись до очікувань кожного, ми приймаємо рішення, відірвані від дійсності.
Я наголошую на цьому аспекті відриву від реальності, тому що ця синодальна Церква є Церквою, яка стверджує, що слухає кожного, її ноги вкорінені в почуттях люду Божого, але насправді — це утопія! Це «благословення», передбачене Fiducia supplicans, не просто помилка, це утопія! Воно позбавлене сенсу і прикриває собою химерну мрію про новий світ з повністю оновленою Церквою, що йде за нам. Це форма міленаризму. Це утопічна, тисячолітня ілюзія, абсолютно відірвана від реальності.
Правдивою реальністю, яку Церква покликана пізнати і проповідувати, є реальність Євангелія, католицьких догм, Божого Об’явлення, Господа нашого Ісуса Христа, католицької моралі та боротьби з гріхом. Однак для цих реформаторів усе це стало абстрактною реальністю, яка вже не впливає на повсякденне життя. З їхньої точки зору, значення мають лише стосунки з людом Божим. Це вважається єдиною конкретною реальністю, незважаючи на всю її утопічність, котра залишається радикально протилежною всьому, що становить доктрину Церкви. Вони прямо не відкидають Доктрину Церкви, а просто відсовують її на узбіччя як абстрактну істину.
Сучасна Церква втягнена в цю систему. Вона прикута до цієї системи, захоплена нею і загрузла в ній. З необхідності Вона слухає та намагається відповідати очікуванням всіх, не вказуючи на якусь мету чи остаточний ідеал. Більше немає жодної трансцендентності чи найвищого добра, до якого слід прагнути, бо хто сьогодні ще говорить про вічне життя?
Ви тільки подивіться на стан Церкви сьогодні! Зараз у всьому світі точаться дискусії щодо цих «благословень». На щастя, з’явилася реакція. Але ви бачите, в якій ситуації ми опинилися... Хоча цілі єпископські конференції та світ дискутують, благословляти чи не благословляти гомосексуалістів, ми більше не говоримо про Євангеліє, про Господа нашого Ісуса Христа, про ласку освячаючу, про хрест... Чому? Тому що це все занадто абстрактно.
Церковна ієрархія сьогодні перебуває в ситуації, подібній до тієї, в якій опинилися батьки після 1968 року. Я маю на увазі розчарованих батьків, які вже не знали, навіщо вони народили дітей. Після кризи 1968 року та ситуації, яка продовжувала погіршуватися, батько сімейства більше не знає, чому він батько. Він уже не знає, чому і навіщо він має виховувати своїх дітей. То що ж робить сучасний батько?
По-перше, сім'я повинна триматися разом. Якщо у вихованні дітей більше не буде досягнуто мети, що повністю обґрунтовує ролі батька і матері, то сім'ї загрожує розпад. Навіть якщо батькові вдається утримати її разом, його роль зводиться до задоволення простих матеріальних потреб. Якщо дитина голодна, то батько повинен добути їжу. Якщо дитині потрібна освіта, її відправляють до школи. Дитині потрібні заняття спортом, потрібен лікар, потрібен одяг… але в усіх цих випадках ми не знаємо ЧОМУ. Замість того, щоб вказати на мету, єдиною відповіддю є різні вимоги, раціональні або нераціональні, але які залишаються умовними. Це вражає.
Синодальна Церква чимось нагадує нам принижене, знівечене батьківство після 1968 року. А що найчастіше просять діти? Звісно, не виховання і навчання, вони просять виконати їх останні забаганки!
IV. Fiducia supplicans: стара історія
Наведені вище міркування дозволили нам поставити можливість благословення несакраментальних і гомосексуальних пар у належний контекст. Але ми також повинні дивитися на цю останню подію як на нову главу в набагато давнішій історії. Розуміти це важливо, тому що ми маємо справу з тим, що Церква піддається тиску сучасного суспільства.
Звідки такий тиск? Чому він такий сильний? Якщо ми хочемо зрозуміти серйозність того, що вирішила Церква, ми повинні зрозуміти масштаб тиску, під яким Вона знаходиться.
По-перше, ми повинні пам’ятати принцип: революція, за визначенням, руйнує існуючий порядок. Я говорю про Революцію з великої літери «Р» і в найширшому розумінні цього слова, яке включає всі можливі види революцій. Революції руйнують будь-який існуючий порядок, а для цього вони повинні знищити всі відмінності, тому що там, де немає відмінностей, не може бути порядку.
Наприклад, чому в родині існує лад? Він існує тому, що існують відмінності. Батько – це не мати, не дідусь, не дитина, не син, ані донька. Він батько і ніким іншим не може бути. Так само мати є виключно матір’ю. У сім’ї існує природний порядок, і від кожного члена очікується виконання його обов’язків, що дозволяє сім’ї досягати своєї мети.
Оскільки революція руйнує будь-який порядок, вона повинна знищити всі відмінності не лише в сім’ї, а й в суспільстві загалом. Чому вона має руйнувати? Давайте спробуємо розглянути ці принципи з теологічної точки зору і відповісти на питання: чому революція повинна знищити всі відмінності.
Просто тому, що відмінності, так чи інакше, походять або ведуть до найбільш фундаментальної відмінності, відмінності між людським і божественним, між людиною і Богом. Перша революція почалася з Люцифера, який не визнав різниці між собою і Богом. Вся стратегія модернізму, яка змішує природний і надприродний порядок, є просто проявом цієї революції. Ще один спосіб усунути цю принципову відмінність — це обожествлення людської свідомості. Таким чином людина стає принципом, мірилом добра і зла, правди і брехні.
Відбудова порядку, який був зруйнований гріхом і руйнується революціями протягом історії, є місією Католицької Церкви, причиною якої було Втілення.
З цієї точки зору всі традиційні відмінності, пов’язані зі здоровим глуздом, повинні бути усунені, оскільки вони є слідами фундаментальної відмінності, про яку вже згадувалося. Вона є відлунням першої та останньої відмінності між людиною та Богом. Ці відмінності є невід'ємною частиною відкинутого порядку, який мав би бути повністю переглянутим. Дуже часто це проявляється у мові: певні слова та вирази вже не можна використовувати. Вони демонізуються, особливо якщо це вирази, які відображають традиційні відмінності.
Деякі дуже конкретні приклади включають традиційні відмінності між учителем і учнем, між роботодавцем і працівником, між батьками і дітьми, між священиками і мирянами, а також між різними націями чи конфесіями. Ці відмінності усуваються або принаймні переоцінюються. Акцент робиться на тому, що є спільного між людьми: земля, наш спільний дім, людська гідність, права людини і т.д.
Однак, яку остаточну конкретну відмінність потрібно усунути? Яка відмінність найглибше вкорінена у фізичній природі людини та всіх тварин? Яка відмінність була вчинена безпосередньо Богом у день сотворення? В чому полягає та відмінність? Чоловіком і жінкою сотворив їх.2 Бог сотворив тварин двох статей. Бог сотворив чоловіка і жінку. Ця відмінність є першою і найбільш очевидною, і з цією відмінністю Бог пов’язав дуже конкретні функції та ролі.
2 Буття 1:27-28: «І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх. І благословив їх Бог і сказав їм: "Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі; пануйте над рибою морською, над птаством небесним і над усяким звіром, що рухається по землі".».
Матея 19:4: «Він відповів їм: “Хіба ви не читали, що Творець від початку створив їх чоловіком і жінкою».
Марка 10:6: «А на початку створення Бог створив їх чоловіком та жінкою».
Як можна пояснити красу батьківства, якщо ми усунемо цю різницю або якщо світ перестане її розуміти? Батьківство — це прояв та виконання Божої влади на землі. Ця чудова ідея є частиною Божественного Об’явлення. Про це пише сам святий Павло. Це неймовірно прекрасне видовище – бачити батька, який усвідомлює свою місію як продовження Божої місії творення. Але сьогодні все це стає незрозумілим і підлягає знищенню. Хочеться створити людство, в якому ніхто не буде знати, хто є чоловіком, а хто жінкою, щоб навіть не можливо було відрізнити чоловіка від жінки. Цю відмінність треба остаточно знищити – принаймні в людській свідомості.
Отже, насправді цей процес пройшов довгий шлях і то з дуже конкретної причини. Тому в ньому необхідно добре розібратися. За всім цим стоїть диявольська воля – у найглибшому теологічному значенні цього слова. Сам сатана першим поставив під сумнів цю відмінність і хоче, щоб усі без винятку йшли тим самим шляхом: «Ви станете як Бог»3.
3 Буття 3:4-5: «І сказав змій до жінки: "Ні, напевно не помрете!" Бо знає Бог, що коли скуштуєте його, то відкриються у вас очі, і ви станете, як Бог, що знає добро й зло».
А усунення всіх цих відмінностей, особливо останньої, веде до самознищення людства. Це буде людство без батька і матері, бо ми більше не знатимемо, хто такий батько чи мати, хто такий чоловік чи жінка. Це буде цивілізація, приречена на вимирання. Вона не зможе вижити. Але чому? Тому що сатана є вбивцею. З самого початку він намагався обдурити людину, щоб знищити її - і йому це вдається! Сьогодні всі мають приймати ці нові правила та усувати відмінності, звичайно з певними застереженнями та толерантністю, тому що справжню гру треба вміло приховувати від зайвих очей. Проте факт полягає в тому, що тепер кожен, так чи інакше, змушений прийняти усунення цих відмінностей, а отже, зобов’язаний прийняти новий порядок речей, що виникне в результаті.
І все ж, чому відбулося Втілення? Чому була заснована Католицька Церква? Яка роль цієї Церкви? Яка роль Папи? Власне кажучи — боротися з цим блудом! Їх завданням є вказувати на ці відмінності, починаючи від першої відмінності між Богом і людиною, а також усі інші, які випливають з неї. Їх роль в тому, щоб відновити порядок, який був зруйнований гріхом і руйнується революціями протягом історії. Це — місія Католицької Церкви! Це — причина Втілення!
Але що сьогодні робить католицьке духовенство? Воно не тільки пристосовується до світу, рухаючись в одному з ним напрямку, але й дає йому своє благословення! Тож ми нарешті можемо зрозуміти справжнє значення Fiducia supplicans. Важливо, щоб кожен з нас доклав зусиль, щоб зрозуміти, яким є прихований зміст поточних подій. Порядок денний визначено. Насправді не має значення, чи будуть уділятися ці благословення чи ні, тому що, можливо, ще не прийшов час, можливо, пізніше, можливо, не в Африці... Ні! Справжня проблема набагато серйозніша: католицьке духовенство благословило ці правила. Як ми це можемо пояснити?
V. Чи Папа Франциск несе повну відповідальність за це?
На жаль, це мусило статися. Так, ми обурені, але не дуже здивовані. Але чому до цього мало дійти? Тому що мораль є плодом догм і віри, а не навпаки. Я визначаю свої правила поведінки відповідно до того, як я розумію Бога, людину, душу, гріх і покуту. Свої правила поведінки я встановлюю на основі того, що я вважаю за правду.
Якщо ми можемо вибрати нашого Бога, тим більше ми можемо вибрати, ким хочемо бути.
Візьмемо релігійну свободу, як найяскравіший приклад прояву сучасного блуду, а також кризи догм і віри. Релігійна свобода пропагується понад 60 років, від часів Собору. Отже, чого ж можна було очікувати? Якщо ми можемо вибрати свого Бога, чи вибрати своє власне уявлення про Бога, або вибрати взагалі не мати жодного уявлення про Бога, то тим більше ми можемо вибрати наші правила поведінки та моралі, а також те, ким ми хочемо бути. Якщо ми не задоволені тим, що Бог нам дав, або тим, як Бог нас створив (відповідно до якоїсь дивної ідеї природного закону), ми можемо постановити собі стати кимось іншим. Чому б ні? Якщо ми можемо вибрати власного Бога і власну релігію, а це те, чого сьогодні навчає Церква, тоді тим більше ми можемо вибирати будь-що інше, наприклад, з ким ми будемо жити і з ким ми будемо створювати сім'ю, або щось на подобі "сім'ї"...
Іншим прикладом може бути екуменізм. А що таке екуменізм? Це флірт між релігіями! Тому, якщо ми проникнемося духом екуменізму, неминуче, рано чи пізно це приведе до морального розкладу. Мораль — це плід догм, а догми давно знищені. Тож треба робити висновки, і Папа Франциск робить це цілком логічно. Однак проблема почалася не від нього. Ось чому завданням Братства є пошук причин і початкових принципів.
VI. Знак часу
Чи є у всій цій історії якісь нові елементи, які ми можемо побачити лише під час нинішньої кризи Церкви? Треба визнати, що ми дійсно маємо справу з деякими новинками.
Я згадаю лише один елемент: сліпоту інтелекту. Ми живемо в часи, коли священнослужителі сліпі. Коли їм доводиться вирішувати певні питання, вони навіть не турбуються про те, чи продовжують Традицію, чи переривають її... Все це вже застаріло. Ми маємо справу з повною сліпотою, і це найстрашніше покарання. Сліпота розуму, безсумнівно, є карою Божою. Це знак того, що Бог відійшов, що Він забрав своє світло. Його мовчання — це відповідь Бога.
А чому Бог замовк? Бо 60 років Його не хотіли слухати. Тому Бог відійшов, і тепер показує всім людям доброї волі, що відбувається, коли Він відійшов. Він показує наслідки своєї відсутності. Це покарання, яке накладається на людину, що заплуталася у світі і постійно шукає комфорту, який пропонує світ, а передусім, намагається пристосуватися до світу. Рано чи пізно вона стає сліпою. Світ засліплює її своїми блискітками. Світ засліплює розум і нищить волю. Твоє рішення неминуче: або ти засуджуєш все, що є на світі, або ти дозволяєш себе втягнути в нього, і рано чи пізно стаєш сліпим.
Наслідком цього є повна втрата надприродного відчуття та здатності правильно судити не лише про надприродні реалії, такі як Пресвята Трійця та Відкуплення, але й про природну реальність. Людина вже не в змозі зрозуміти найелементарніші та найочевидніші відмінності, закладені в людській природі. Людина вже не в змозі захищати ці відмінності та їх значення. Це справжня сліпота розуму.
Шістдесят років помилок, хаосу та брехні. Шістдесят років капітуляції перед світом. Ось до чого ми дійшли, і це те, що зараз благословляється.
VII. Від першості сумління до першості Христа Царя
Тож чи є якесь рішення?
Однозначно так! І перший крок — це віра в ласку Божу.
Бажання догодити світу і страх протистояти йому є результатом прийняття суто натуралістичної та політичної точки зору. Це суто людська візія, в якій питання благодаті вже не є важливим. Ласка Божа просто проігнорована. Люди вже в неї не вірять.
І світ, у якому ми живемо, неминуче буде продовжувати рухатися в тому ж напрямку, який він прийняв, тому що він вже не немає жодного надприродного елемента, здатного його змінити. Ласки Божої немає. Немає покути, здатної оновити цей світ. Відтепер покута означатиме щось інше.
Однак ми повинні вірити в ласку Божу.
А другим рішенням, яке супроводжує Божу ласку, є рішення, про яке при кожній нагоді і в кожній проповіді згадував архієпископ Лефевр. Це квінтесенція скарбу, який залишив нам Його Світлість. Це дуже просте рішення, за умови що ми його добре зрозуміємо і повністю посвятимося йому.
Ним є Христос Цар! Ми повинні повернутися до Христа Царя.
Ми бачили, що це в основному політична проблема впливає на світ і Церкву.
Тому ми повинні повернутися до Христа Царя.
Перше і найважливіше, Він є Царем нашого розуму. Він – Цар свідомості. Він єдиний здатний просвітити надприродно і природно. Як ми бачили, що якщо ми втрачаємо надприродне світло, то рано чи пізно ми також втратимо світло в найбільш очевидних природних питаннях.
Він також є Царем сердець, Царем справжньої любові, Царем справжнього милосердя. Саме його зараз не вистачає, хоча всі тільки й говорять про любов. Однак, коли втрачається поняття милосердя, коли втрачається поняття Відкуплення, коли втрачається поняття Бога, слово «любов» може набути скандального значення, навіть у Католицькій Церкві, і тоді любов'ю можна назвати те, що зовсім не є любов'ю. Любов є благословенною, але яка це любов?
Христос Цар – це не абстрактна ідея. Це не сон. Це не уява.
Це єдиний засіб, даний Церкві з метою відновлення всього.
Цар інтелектів, Цар сердець, справжньої любові... Він також є Царем народів. Ми повинні придивитися до непослідовності всіх цих фальшивих принципів, благословенних Церквою, і розглянути наслідки та результати: світ ніколи не був у такій катастрофічній ситуації, світ занурений у війну... і ніхто в Католицькій Церкві не каже, що вирішенням проблеми є Христос Цар! Чому так? Тому що вони втратили надприродне світло, а разом з ним і природне світло.
Прагнення до миру, яке є політичною проблемою в найблагороднішому значенні цього слова, вимагає правдивої візії людини та історії. Для цього потрібна програма. У нашій ситуації, в теперішній ситуації Церкви ми можемо ще краще зрозуміти важливість примату Христа Царя. Ми також можемо більш повно зрозуміти, до чого привела відмова від цієї доктрини, цієї догми, цього принципу. Вона веде до руйнування будь-якого порядку, як у Церкві, так і в світі.
Христос Цар – це не абстрактна ідея. Це не сон. Це не уява. Це єдиний засіб, даний Церкві з метою відновлення всього; і цей засіб було дано тільки Католицькій Церкві. Це, безперечно, парадокс, який сьогодні став незрозумілим для Церкви, яка прагне бути не лише у світі, але й від світу. Христос Цар є тим засобом, який тільки Церква може зрозуміти і запропонувати людству. Христос Цар є Її скарбом. Це квінтесенція Її соціальної доктрини. Їй єдиній була довірена місія поширення Царства Христового. Лише Вона може ефективно проповідувати Його правління і приносити плоди, і тільки через Неї Цар царів може царювати над людьми: Той, хто є дорогою, правдою і життям4.
4 Йо14:6: Ісус до нього: «Я - путь, істина і життя! Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене.