• 30 листопада 2024 р. Комунікати
Охоронці Традиції
Інтерв’ю о. Девіда Пальярані, Генерального настоятеля FSSPX
— Як би Ви охарактеризували роль Священичого Братства св. Пія X у 2024 році? Чи залишається основною метою Братства, — яке не є паралельною Церквою, всупереч тому, як дехто стверджує, — давати свідоцтво Традиції? А може, це місійна праця по всьому світу, як це раніше було з Конгрегацією Святого Духа, чи ще щось інше?
Мета Братства в 2024 році принципово не відрізняється від тієї, яку воно мало з часу свого заснування, бо це визначено його статутом такими словами: «Мета Братства — це священство і все, що з ним пов’язане — і нічого за межами того, що з ним пов’язано». FSSPX – це перш за все священича спільнота, метою якої є освячення священиків, а отже, освячення душ і всієї Церкви завдяки святості священства. Наш статут також пояснює: «Братство має по суті апостольський характер, бо такий характер має і Свята Жертва Меси».
З моменту свого заснування Братство виконувало цю роль в дуже особливих умовах безпрецедентної кризи, яка зокрема торкається священства, Святої Меси, віри та всіх скарбів Церкви. У цьому сенсі слід нагадати, що ці скарби реальні й необхідні для відновлення всього. Не шукаючи собі цієї ролі, Братство діє як привілейований свідок Традиції в ситуації, коли ця Традиція відсувається в тінь. Фактом є те, що, захищаючи Традицію, FSSPX стає знаком спротиву. Воно здатне захистити її з винятковою силою, тому що однозначно і безкомпромісно відкидає всі ліберальні реформи. Таким чином, позиція Братства є прямою і повною відповіддю на те, чого потребує Церква в нинішній ситуації.
Можливо, новиною останніх років є спосіб, яким спантеличені католики сприймають Братство. Багато хто перестав його демонізувати. Вони більше не сприймають Братство як паралельну Церкву, яка чи то є, чи то стає схизматичною, або як невелику групу, яка протистоїть сучасності і є закостенілою у своїх застарілих поглядах та нездатна йти за духом часом. Нині становищу Братства часто заздрять, а скарби, якими воно дорожить, стають об’єктами бажання. Одним словом, воно стало орієнтиром для багатьох людей. Католиків, які відкривають для себе Братство, приваблює його проповідь, його літургія, любов, яка надихає його священиків, високий рівень його шкіл і атмосфера, яка витає в його каплицях. Все частіше Братство дає можливість католикам і священикам заново відкрити для себе скарби Церкви. Це дуже надихає.
— Чи може FSSPX запропонувати щось сучасним католикам, чого не можуть дати спільноти Ecclesia Dei?
Громади, які раніше були пов’язані з нині неіснуючою комісією Ecclesia Dei, пропонують традиційну літургію та, як правило, традиційну катехизацію. На перший погляд різниця між ними та Братством може здатися незначною. Однак вони самі підкреслюють, чим відрізняються від Братства SSPX, зокрема в питанні покори. Вони представляють Братство як спільноту, оживлену духом, близьким до седевакантизму, яка діє так, ніби ні перед ким не має відповідальності, а тому становить загрозу для єдності Церкви та віри католиків. За їхніми словами – я тут трохи спрощую – вони роблять «у Церкві» те, що Братство намагається робити «поза Церквою».
Вони не кажуть, що насправді вони (громади Ecclesia Dei - прим. перекладача) користуються лише обмеженою свободою. Вони здатні діяти лише в межах, визначених більш-менш приязною до них ієрархією, яка сповідує більшою чи меншою мірою персоналістські та ліберальні принципи, і, крім того, нездатна визнати фундаментальне та належне місце Традиції Церкви. Як наслідок, їхній апостолят і вплив обмежені, утруднені і послаблені, і тому саме виживання цих спільнот стає непевним. Але є й інше: стає незрозумілим і сенс їхньої прив’язаності до Традиції. Вся ця обмежена свобода надається їм в ім’я їхньої особливої харизми, літургійних уподобань і особливої чутливості. Це має надзвичайно серйозні наслідки.
По-перше, Традицію вони більше не захищають як незамінну, як необхідну і як таку, що має невід’ємні права в Церкві. Вони лише стверджують, що вона є бажаним добром. Вони вимагають права на традиційну літургію, не заявляючи прямо, що сучасна літургія є неприйнятною, оскільки послаблює віру. Вони вимагають права на традиційну доктрину, не стверджуючи прямо, що Традиція є єдиним гарантом цілісності віри, котра вимагає відкидання всього, що їй (вірі - прим. перекладача) суперечить. Проте Традицію не можна захищати як особливе благо тієї чи іншої спільноти, яка вимагає лише права жити згідно з Традицією, віддаючи їй перевагу перед іншими благами. Навпаки, Традицію треба захищати як спільне благо всієї Церкви і вимагати її для кожного католика як його виняткове благо.
З іншого боку, окрім невизначеності свого становища, ці громади не можуть повністю висловити свою віру. По-перше, вони не можуть висловити спротив до будь-яких форм лібералізму, бо Традицію неможливо ефективно захищати без одночасного засудження помилок, які їй суперечать. А постійно замовчуючи ці помилки, людина перестає помічати їх шкідливість і поступово їх завоює, навіть не помічаючи цього.
Звичайно, ми не оцінюємо добро, яке може зробити той чи інший священик у тій чи іншій ситуації, чи також його ревність в душпастирському служінні. Проте хочемо зауважити, що невизначеність цих спільнот (щодо їхнього майбутнього – прим. перекладача) та обмеження, які були накладені на них від самого початку їхнього утворення, об’єктивно позбавляють їх повної свободи безумовного служіння Церкві. Архиєпископ Лефевр, зі свого боку, не дозволив себе залякати ні погрозами, ні санкціями; надаючи Братству засоби для боротьби за Церкву, він гарантував FSSPX повну свободу: не фальшиву свободу незалежності від будь-якої влади, але справжню свободу нестримної та постійної праці на захист віри, священства та Святої Меси. Тож сучасним католикам Братство пропонує повноту правди, що проголошується безкомпромісно, разом із засобами жити згідно з цією правдою, для спасіння душ і добра всієї Церкви.
— Що, на Вашу думку, є найсерйознішою перешкодою для тих, хто боїться брати участь у Святих Месах, котрі відправляють священики Братства?
Основною причиною, яка заважає віруючим, яких притягує традиційна літургія, є, безперечно, позірна незаконність нашого канонічного положення, тобто те, що ми офіційно не визнані церковною владою. Це підводить нас до питання послуху, згаданого раніше. Важливо розуміти, що незважаючи на те, що визнання та схвалення конкретної роботи церковною владою завжди бажане, існують виняткові ситуації, коли це не є суворо необхідним.
Становище Братства залежить від становища всієї Церкви, яка вже кілька десятиліть переживає безпрецедентну кризу. Вже папа Павло VI говорив про самознищення Церкви. На жаль, це є наслідком того, що найвища влада дотримується сучасних помилок, які під час Другого Ватиканського собору та реформ, що відбулися після нього, поширилися по всій Церкві та допровадили незліченну кількість вірних до відмови від віри. Замість того, щоб охороняти депозит віри для спасіння душ і спільного блага всієї Церкви, Папа використав свій авторитет, щоб знищити Церкву.
Велика заслуга архієпископа Лефевра полягала в тому, що він виступив проти цього самознищення і, виявивши велику мужність, залишився вірним Традиції, відкидаючи згубні нововведення та продовжуючи забезпечувати доступ душ до надприродних благ доктрини, Святої Меси і таїнств. Проте саме з цієї причини церковна влада вирішила його покарати, спинити його справу і позбавити її канонічного статусу. У цей момент на кону стояв захист католицької віри та літургії, яка виражає цю віру. Перед обличчям цього зловживання владою архієпископ Лефевр не міг погодитися залишити свою справу. Це означало залишити вірних, які були б позбавлені здорової доктрини та традиційної літургії, а також були б залишені без проводу перед обличчям сучасних блудів. Архієпископ Лефевр розумів, що ліквідація Братства була зловживанням владою, яке серйозно загрожувало добру Церкви. Папа отримує свою владу, щоб захищати добро Церкви, а не ставити її під загрозу. І послух йому належить тоді, коли йдеться про співпрацю для добра Церкви, а не про допомогу в її руйнуванні. Отже, навіть незважаючи на себе, архієпископ Лефевр мав мужність відмовитися від послуху... щоб залишитися слухняним. Пам’ятаючи, що згідно з волею Господа нашого Ісуса Христа, спасіння душ є найвищим законом Церкви, проти якого не діють всі інші канонічні закони, Архиєпископ вирішив підкорятися цьому найвищому закону, ризикуючи бути відкинутим церковною ієрархією, щоб не порушувати цей закон, підкоряючись накладеним на нього заборонам. «Ми повинні слухатися Бога більше, ніж людей» (Дії 5:29).
На жаль, відтоді ситуація не змінилася, і Братство продовжує ставити на перше місце добро душ і добро Церкви, незважаючи на погрози чи критику. Ми були б дуже щасливі, якби Братство могло бути затверджене найвищою владою: це було б знаком того, що ця влада заново відкрила суть своєї місії і зрозуміла, у чому полягає справжнє добро Церкви. І ми були б щасливими в легальному статусі продовжувати служити Церкві. Однак доки ціною цієї законності є прийняття того, що є неприйнятним – помилок, які руйнують Церкву та літургію, яка загрожує вірі – ми воліємо продовжувати нашу роботу, терпляче зносячи несправедливі звинувачення, аніж зраджувати Церкву та душі, які знаходять притулок у каплицях Братства.
— Яким чином сім'ї можуть повною мірою скористатися тим, що їм пропонує Братство?
Сім’ї є особливою турботою Братства, тому що в них народжуються і визрівають покликання, а також ті, хто створить майбутні родини. Оселившись поблизу наших пріоратів, сім’ї можуть отримати користь від насиченого парафіяльного життя, підживлюваного таїнствами, пронизаного молитвою та оживленого багатьма іншими сім’ями, які допомагають одна одній і подають піднесений приклад християнської любові до ближнього. Чим більше родина бере участь у житті каплиці чи пріорату, тим сильнішою вона стає і здатна подавати добрий приклад. Для такої родини вівтар природно стає орієнтиром і джерелом духовного життя; схильність до жертовності сприяє зростанню щедрості, а літургійне і сакраментальне життя поступово відокремлює її від духа світу і допомагає їй прогресувати в християнських чеснотах.
Ми повинні, звичайно, згадати школи, якими керує Братство або його афілійовані громади, де їхні співробітники прагнуть повністю сформувати чоловіків і жінок, як інтелектуально, так і фізично, а також морально і духовно. Ці школи, хоч і недосконалі, як і всі людські витвори, є справжнім благословенням для родин.
Нарешті, я хотів би також згадати Третій Чин Братства, який пропонує зокрема родинам дуже міцну духовну основу, яка допомагає батькам у виконанні багатьох їхніх обов’язків, а особливо у їхній місії виховання. Через цей більш безпосередній зв’язок (з Братством – прим. перекладача) сім’ї можуть користуватись усіма ласками, отриманими через молитви та заслуги своїх членів – і підтримувати їх духовно в боротьбі за Церкву. Усе це, разом із особистою вірністю дуже простим вимогам правил (Третього Чину – прим. перекладача), становить велику допомогу в їхньому особистому освяченні та освяченні їхніх родин.
— Яка найбільша небезпека сьогодні для традиційних католиків? До чого вони найбільш вразливі?
Перше, що спадає мені на думку, це загроза духа цього світу, який складається з прагнення до комфорту, матеріалізму, чуттєвості та лінивства. Наші миряни та самі члени Братства є людьми, як і всі інші, зраненими первородним гріхом – і важливо не наївно недооцінювати можливість зіпсуття християнського життя в душі будь-якого католика, чи то через пошуки людської поваги або через прагнення до незалежності, чи через егоїзм або нечистоту. Ми повинні докласти всіх зусиль, щоб захистити себе від всього цього і захистити від цього зокрема молодь. Для цього необхідно розглянути конкретні загрози, які зараз виникають, насамперед через майже повсюдний доступ до Інтернету, який часто є вигрібною ямою як морального, так і інтелектуального характеру. Вторгнення цифрових засобів зв’язку та їх неконтрольоване використання має бути предметом серйозних досліджень, щоб підвищити обізнаність про ризики, які вони несуть, щоб забезпечити реалізацію розумних рішень для обмеження завданої шкоди та впровадження щораз ефективніших превентивних заходів.
Інша проблема, яка, мабуть, особливо хвилює тих католиків, які завжди були традиціоналістами, це ризик зледачіти в комфортній ситуації, в якій вони опинилися завдяки зусиллям своїх попередників. Небезпека полягає в лінивстві. Я вважаю навпаки, що зусилля наших попередників накладають на нас зобов'язання. Засоби, які ми тепер можемо використовувати, уможливлюють нам доступ до скарбів Святої Меси і Традиції, і дані нам для того, щоб ми могли жити цими скарбами все повніше, а не для того, щоб лінуватися і спочивати на лаврах. Є ще багато-багато душ, яких потрібно врятувати, і боротьба, яку ми повинні вести заради них, є важчою і більш необхідною, ніж будь-коли. Час і засоби, які є в нашому розпорядженні, повинні спонукати нас ще більше працювати для нашого власного освячення та для розвитку апостольської праці. Для цього потрібна велика щедрість і, насамперед, апостольський спосіб життя, повністю і однозначно надприродний.
Зрештою можливою є також небезпека занурення в інтелектуальне самовдоволення, внаслідок чого переконана у своїй правоті людина починає зневажати «тих, хто неправий». З одного боку, потреба формації стосується кожного, і ми часто робимо помилку, вважаючи, що нам більше не потрібно нічому вчитися. Навпаки, необхідно поглибити знання про важливі питання, які кожен католик має знати, щоб просвічувати інших. З іншого боку, оцінка інших як нижчих лише тому, що вони отримали менше, ні до чого доброго не приведе. Навпаки, католик, гідний цього імені і охоплений щирою любов’ю до ближнього, повинен виявляти доброту до тих, хто загруз у невігластві, щоб допомогти їм відкрити правдиву віру. Милосердя, яке є добрим і терплячим, сприяє поширенню віри ефективніше, ніж вчені дискурси, заплямовані недоброю, протекціоністською критикою.
— Минає половина Вашого терміну на посаді Генерального настоятеля Братства. Що ви думаєте про минулі шість років і як ви бачите наступні шість років?
Однією з речей, яка мене найбільше вразила за останні шість років, була щедрість, яку виявили наші священики у своєму апостольстві, особливо під час кризи COVID-19. Вони вміли йти на певний ризик у розважливий, іноді дуже винахідливий спосіб, щоб якнайкраще задовольнити потреби душ. Цей період продемонстрував здатність Братства знаходити відповідні рішення у виняткових ситуаціях, ставлячи на перше місце духовне добро вірних. Це була гарна ілюстрація принципу, згаданого раніше: «Найвищим законом Церкви є спасіння душ».
Ще один важливий урок останніх років дав нам motu proprio «Traditionis custodes». Цей документ, згідно з перспективою нинішнього понтифікату, ще раз – і остаточно – засвідчив велику розсудливість і мудрість рішення, прийнятого Архиєпископом Лефевром у 1988 р., який, висвятивши єпископів, незважаючи на відсутність папського мандату, забезпечив Братству засоби для реалізації його місії «охоронця Традиції». Правильність цього рішення сьогодні безсумнівна. Де б ми були без наших єпископів? Де була б Традиція в Церкві? І хто ще сьогодні має таку свободу, яку ми маємо, щоб повною мірою насолоджуватися її (Традиції – прим. перекладача) скарбами? Без сумніву, це ще один прояв (мудрості Архієпископа – прим. «Ангелуса»), що посприяв розвитку нашого апостольства.
— Ви згадали про «наших єпископів», що очевидно пригадує нам усім про смерть владики Тіссьє де Маллере. Що ця смерть означає для Братства? Чи можете Ви сказати нам, які наслідки це матиме для Братства з точки зору здатності виконувати свою місію? Іншими словами, повертаючись до питання про половину терміну каденції, якими Ви бачите наступні шість років?
Смерть єпископа Тіссьє де Маллере — одна з найважливіших подій в історії Братства. Завершився розділ нашої історії, а його герой відійшов у вічність. Але який чудовий це був розділ! Єпископ Тіссьє був присутній від самого початку, від перших сторінок цієї саги про архієпископа Лефевра. Він жив поруч із нашим Засновником, розділяючи з ним радість і біль розвитку Братства, і врешті був обраний одним із чотирьох єпископів, які його змінили. Усе його життя було серією пристрасної та мужньої вірності в боротьбі за віру та місію Братства. За Церкву, за душі, до кінця. Він напружував свої сили. Його щедрість і завзяття несли його далі, ніж могли винести його ноги. Він з великою пристрастю розповідав нам про архієпископа Лефевра та історію Братства. Ми сумуємо за ним. Але ми пишаємось єпископом Тіссьє де Маллере. Пишаємося нашим єпископом і прикладом, який він нам залишив.
Але, звичайно, через цю подію до нас промовляє Провидіння. Зрозуміло, що його смерть ставить питання про продовження місії Братства, яке тепер має лише двох єпископів, і чия праця для [добра] душ видається все більш необхідною в часи жахливого сум’яття, яке переживає Церква сьогодні. Однак це питання можна вирішити лише в мирі та молитві. За прикладом архієпископа Лефевра, Братство дозволяє собою керувати Божому Провидінню, що завжди чітко вказувало шляхи, якими слід йти, і рішення, які необхідно приймати. Сьогодні, як і раніше, ми керуємося Божим Провидінням. Майбутнє в Його руках, і ми з упевненістю йдемо за Ним. Коли прийде час, ми усвідомимо, як взяти на себе свої обов’язки. Щодо душ і щодо членів Братства. Щодо Господа Бога. Залишаймося в мирі і просто довірмо цю справу Матінці Божій.
Що стосується майбутнього в ширшому розумінні, то я дуже сподіваюся, що протягом наступних кількох років священики та миряни зосередяться на надзвичайно важливому питанні, а саме на покликаннях. Йдеться не лише про залучення все більшої кількості бажаючих служити Христу, чи то у священичому чи в монашому житті, але й про забезпечення тривалості покликань.
І я вважаю, що перш за все треба зрозуміти, що потрібно більше молитися. Так, молитися. Моліться, щоб Бог послав робітників на Своє жниво, бо воно велике, а робітників мало. І дякуймо Йому за покликання, які ми вже отримали, тому що останні роки були дуже підбадьорливими в цьому плані. Проте ідеал святості повинен дедалі більше приваблювати посвячені душі і ставати все більш привабливим для нашої молоді. Душі чекають. Вони відчувають спрагу. Їм потрібні легіони апостолів. І тільки Бог може покликати цих апостолів, душпастирів чи контемпляційні душі. Тому ми повинні просити Господа Бога, щоб покликав їх, а щедрі душі могли почути Його голос і віддано на нього відповісти. Про цю ласку просимо, зокрема, у Пречистої Діви, Матері Божої Скорботної, Матері священиків і приклад для монаших душ.
Хай береже вас Господь Бог.
Інтерв’ю, дане 1 листопада 2024 р. Генеральним настоятелем Братства св. Пія X, о. Девідом Пальярані, було опубліковано у випуску двомісячника «The Angelus» за листопад-грудень 2024 року.
Джерело: news.fsspx.pl