(...) Підсумовуючи, слід сказати, що або буде заперечено існування стану необхідності – шлях, обраний Ватиканом, – або буде визнано існування кризи, і тоді слід визнати легітимність дій архієпископа Лефевра. Його рішення, яким би незвичайним воно не здавалося, має бути оцінено у зв'язку з нестандартною ситуацією, в якій воно було прийняте. Тому, судячи його, «треба керуватися принципами вищого порядку, а не буденними» (Suma Teologiczna, Z. 51, A. 4). Використовуючи ці принципи, ми розробили такі тези в цьому дослідженні:
Архієпископ Лефевр, під страхом смертного гріха (sub gravi), мав зобов’язання милосердя (ex caritate), що випливало з його єпископського статусу. Цей обов’язок полягав у допомозі душам, які не могли й досі не можуть розраховувати на допомогу від своїх законних пастирів, а тому звернулися до нього в нинішньому стані серйозної загальної потреби.
Архієпископ Лефевр, маючи владу рукоположення (Summa Theologica, Suplement, Z. 20, A. 1), перед лицем надзвичайних обставин був зобов’язаний висвятити інших єпископів, щоб забезпечити (через подальші священичі свячення) вірним те, що вони мають право отримувати від ієрархії, тобто здорове вчення і таїнства. «В стані конечності, наскільки це дозволяють комусь його здібності, правомірно і обов’язково слід допомогти ближньому».
Для архієпископа Лефевра було морально неможливо підкоритися забороні Папи, тому що за цих обставин послух означав би гріх відмови від заповіді любові, яка вкорінена в його єпископському статусі, гріх проти заповіді, «вищої та більш обов’язкової» (Suarez, op. cit.), ніж покора закону чи законодавцю. Гріх упущення de facto означає «упущення якогось добра, не будь-якого добра, але належного добра», необхідного в даній ситуації (Summa Theologica II-II, Z. 79, A. 3 і далі). У випадку архієпископа Лефевра це вимога милосердя, яка закладена в суті його єпископського статусу. Будь-який закон, яким би він не був, втрачає силу сам по собі без вказівки або згоди вищого, якщо шкода, що випливає з його застосування, є загальною та серйозною (Suarez, De Legibus, L. VI, розд. IX, № 19) .
Дії архієпископа Лефевра, що випливають із серйозної та загальної потреби душ, вимушеної диктатом природного та позитивного Божого закону, не підірвали юрисдикційного примату Папи і не були у властивому значенні непокорою Папі, який «не може діяти проти Закону Божого або нехтувати ним».