Молодість і місійна праця (1905—1968)
Марсель Лефевр народився 29 листопада 1905 року в Туркуані на півночі Франції в побожній католицькій родині підприємця-текстильника. Після того, як його покликання до священства стало очевидним, він навчався у рідній єпархії, а потім у Французькій семінарії в Римі. Здобув докторські ступені з філософії та теології, а 21 вересня 1929 р. був висвячений на священика.
Марсель Лефевр народився 29 листопада 1905 року в Туркуані на півночі Франції в побожній католицькій родині підприємця-текстильника. Після того, як його покликання до священства стало очевидним, він навчався у рідній єпархії, а потім у Французькій семінарії в Римі. Здобув докторські ступені з філософії та теології, а 21 вересня 1929 р. був висвячений на священика.
У 1932 році о. Лефевр приєднався до Конгрегації Отців Святого Духа і був відправлений місіонером до Габону, де він працював протягом усієї війни. Це був, як він згадує, один із найщасливіших періодів у його житті.
У 1946 році його викликали до Франції, щоб призначити настоятелем семінарії в Мортені, але незабаром він повернувся до Африки після того, як 12 червня 1947 року був призначений Апостольським вікарієм у Дакарі. 22 вересня 1948 року він став Апостольським делегатом, тобто особистим представником Папи для всієї франкомовної Африки, що є доказом великої довіри, яку мав до нього Святіший Отець Пій XII. 14 вересня 1955 року він був призначений першим архієпископом Дакара.
Навіть найсуворіші критики архієпископа Лефевра були змушені свідчити про ефективність його апостольства в Африці. У 1976 році швейцарський священик Жан Анзевуї, якого неодноразово запрошували як гостя до семінарії в Еконі, опублікував свою книгу, яка стала найнеприємнішим нападом на архієпископа, під назвою «Драма Екону». Оцінка апостольства архієпископа Лефевра з боку о. Анзевуї має особливу цінність, оскільки походить від заклятого противника:
Роль монсеньора Лефевра протягом тридцяти років апостольства в Африці неможливо переоцінити. Його колеги-місіонери досі пам’ятають його надзвичайну місіонерську ревність, яка виявлялася в його виняткових організаторських здібностях, ревності чоловіка дії. Він переконав багато конгрегацій, які раніше не виявляли інтересу до місій, розпочати роботу в Африці. Він спричинився до будівництва багатьох церков і заснування різноманітних діл милосердя. (...) Усі одностайні у своїй оцінці його блискучої кар’єри, його доброзичливості, його дружнього підходу, його природної та простої гідності, гідності його ідеального життя, його простоти, його благочестя та його цілковитої відданості кожному завданню, яке він брався.
Звернувши особливу увагу на місіонерську діяльність Архиєпископа Лефевра, Папа Іоанн XXIII своїм breve від 30 листопада 1960 року на знак своєї вдячності призначив його помічником Папського престолу.
У першому розділі книги єпископа Павловича ми знаходимо дивовижну інформацію про архієпископа Лефевра та його відставку з архієпархії Дакара:
Проте він був противником «африканізації Церкви». Коли Сенегал отримав незалежність у 1962 році, архієпископ Лефевр відкрито протестував проти відмови Франції від своєї цивілізаційної та євангелізаційної місії. (...) Президент Сенгор, католик, і прем'єр-міністр Мамаду Діа, мусульманин, послали свого представника до Ватикану з проханням (...) відкликати архієпископа М. Лефевра з посади ординарія Дакара.
Незважаючи на найкращі наміри, неможливо знайти в документах хоча б ознаки підтвердження такого твердження. Навпаки, вражаюча кількість листів, документів і відзнак, отриманих архієпископом Лефевром не лише від європейських місіонерів, але й від африканського духовенства та місцевих урядів, свідчить про велику пошану, якою він користувався в Африці. Ми наведемо лише одне таке свідчення, прощальну промову єпископа Доддса 12 лютого 1962 року в кафедральному соборі Дакара:
Екселенціє,
Ви великий сенегалець. (...) Якщо те, що сказав один із наших сенегальських міністрів, є правдою – щоб бути сенегальцем, не обов’язково народитися в цій країні, вам просто потрібно любити цю країну і працювати для неї – тоді ми повинні дійсно сказати, Ексцеленціє, що Ви великий сенегальець, бо любили Сенегал. Ви полюбили Сенегал через свою роботу, яка є величезною; щоб її виміряти, потрібно було знати Сенегал у 1947 році і знати його зараз, у 1962 році. Ви діяли в усіх сферах – терпляче, наполегливо, але й успішно. На ниві соціального поступу й розвитку Ви розпочали своє апостольство, побудувавши друкарню й відкривши її, обладнану найкращими машинами: таким чином Ви зміцнили католицьку пресу – часописи й видання. (...) У сфері охорони здоров’я Ви не залишили місію без лікарні та сестер, посвячених служінню хворим. Особливо на ниві освіти, Ваша діяльність була величезною. Цифри вражають: від чотирьох початкових шкіл з 2000 учнів у 1947 році, коли Ви прибули, до 50 шкіл, які ми маємо сьогодні в єпархії Дакар, з 300 класами та 12 000 учнів; з чотирьох середніх шкіл до 16 теперішніх, де навчається 1600 учнів.
На релігійній ниві Ви збільшили кількість місій і апостольських осередків, збудували нові храми з численним і освітченим духовенством. У 1947 р. в Дакарі було 3 парафії, тепер їх 9. В решті єпархії в 1947 р. було 10 місій, а тепер понад 25. (...) Протягом 15 років Вашого єпископського служіння Ви залучили до співпраці різні чоловічі та жіночі ордени. Довгим є список релігійних інститутів, які ви приймали рік за роком. Коли Ви взяли Апостольський вікаріат, з Вами працювало 50 Отців Святого Духа та 50 сестер Святого Йосифа з Клюні і від Непорочного Зачаття. Сьогодні Ви залишаєте своєму наступнику понад 100 священиків і 200 сестер, сестер-учительок, сестер-доглядальниць, а також сестер-контемпляційних. (...) Ваше батьківське серце було відкрите особливим чином, з великою любов’ю до семінарій: Малої семінарії в Н'Газобілі та Ганні, Вищої семінарії в Себікотані, яка була Вашою улюбленою, найулюбленішою.
Той факт, що Монсеньйор так інтенсивно розвивав священичі та монаші покликання, пояснюється тим, що він дивився далеко в майбутнє Сенегалу і бачив, що католицизм розвиватиметься лише завдяки ґрунтовно підготовленому та щирому духовенству. І нарешті, Екселенціє, Ви полюбили Сенегал через свою відставку: In finem dilexit. Ви були готові вільно і спонтанно піти на пенсію, залишити нашу Африканську, Сенегальську Церкву, тільки завдяки чіткому розумінню справжньої мети Вашої місіонерської діяльності. Коли настала година, коли Ви побачили належну зрілість Вашого духовенства, Ви гарно відійшли, дозволивши зійти на єпископський престол одному з тих, кого Ви стільки років готували до цієї нелегкої справи. (...) Від імені Ваших єпископів-суфраганів, від імені Вашого духовенства – африканського та європейського, мирян і монахів, від імені Ваших співробітників, ми кажемо всім серцем: дякую...
У 1960 році Папа Йоан XXIII зарахував Архієпископа до складу Центральної підготовчої комісії Другого Ватиканського собору, це доказ того, що довіра Папи Йоана XXIII до нього була не меншою, ніж Пія XII. 23 січня 1962 року він залишив архієпископство Дакара на користь корінного африканця, нині Його Високопреосвященства Гіацинта кардинала Тіандума. Кардинал Тіандум був висвячений архієпископом Лефевром, він вважає себе його духовним сином і зробив усе від нього залежне, щоб досягти примирення між Архієпископом і Папою Павлом VI.
23 січня 1962 року монсеньйор Лефевр, на особисте прохання папи Йоана XXIII, був призначений єпископом Тюля (Франція), незважаючи на спротив французької ієрархії, в якій уже домінували ліберали. Потім, у липні 1962 року, він був обраний Генеральним настоятелем Отців Святого Духа (одна з найважливіших місіонерських конгрегацій). Після хвилинного вагання, за наполяганням Генеральної Капітули та за порадою Папи Йоана XXIII Архиєпископ прийняв цю посаду. Завдяки цьому він мандрував світом, відвідуючи різні осередки Згромадження. Напередодні Собору було дуже мало єпископів, які зрівнялися з архієпископом Лефевром у безпосередньому знанні ситуації Церкви у світі.
Фахівці з різних куточків світу розробили низку підготовчих документів, які мали стати основою дискусій для Отців Собору. Ці документи (так звані схеми) були результатом інтенсивної дворічної роботи групи з 871 вченого, від кардиналів до мирян-католиків. Монсеньйор Вінченцо Карбоне з Генерального Секретаріату міг би з великою рішучістю сказати, що жоден інший Собор не мав «таких об’ємних, настільки ретельно проведених і таких глибоких приготувань».
Під час Другого Ватиканського собору (1962–1965) архієпископ Лефевр був одним із лідерів Міжнародної групи отців (Coetus Internationalis Patrum), яка прагнула захистити традиційну католицьку теологію. Тут немає місця для опису ролі Архиєпископа під час Собору. Усі тексти його виступів під час обговорення були зібрані в книзі під назвою «Я звинувачую Собор!», перекладена багатьма мовами. Достатньо сказати, що у своїй наступній критиці післясоборових реформ, а також деяких фрагментів самих соборних документів архієпископ Лефевр не поводився як «мудрий після шкоди». Навпаки, він був одним із небагатьох Отців ІІ Ватиканського собору, які під час самого Собору виявили проникливість, вказуючи на недоліки деяких документів, і мали відвагу передбачити згубні наслідки, до яких ці недоліки неминуче призвели.
До 1968 року в Генеральній Капітулі Згромадження Отців Святого Духа переважала ліберальна більшість, яка прагнула за будь-яку ціну реформувати Згромадження в дусі, що суперечить католицькій традиції. У червні того ж року архієпископ Лефевр вирішив, що краще піти у відставку з посади Генерального настоятеля, ніж брати участь у фактичному знищенні Конгрегації в тому вигляді, в якому вона існувала. Тож він повернувся у Рим, вийшовши на скромну пенсію, якої вистачало лише на те, щоб орендувати у певних сестер невелику квартиру на Віа Монсеррато. Після життя, сповненого діяльністю на славу Божу та в служінні Церкві, він був дуже щасливий провести решту своїх років у тиші та молитві.